Навчатись у закордонному ВНЗ значно престижніше, а у перспективі й роботу за спеціальністю легше знайти.
Тому Настя розіслала через інтернет документи на всі можливі
програми, які їй траплялись. Невдовзі зателефонували із компанії-посередника
і запропонували вигідну схему: вони оплачують увесь термін навчання, візові
витрати та страхування, а дівчинка протягом навчання додатково працює на
картографічній фабриці. Зарплата мала б погасити борг перед компанією за надані
послуги.
Втрачати такий шанс не хотілос: батьки погодились і невдовзі Настя із ще чотирма дівчатами їхала на автобусі до Варшави, щоб звідти летіти до Лондона:
«Нас супроводжував представник компанії. На кордоні він зібрав паспорти та мобільні телефони. На ніч ми зупинилися на віллі. Там я зрозуміла, що поїздка закінчилась і я стала проституткою. Нас заставили надавати секс-послуги і обслуговувати по 7-8 клієнтів щодня. Нам давали дуже мало їжі, щоб ми залишались стрункими. Втекти було неможливо: всюди охорона і камери спостереження. За хорошу поведінку нам іноді давали можливість подзвонити до рідних. Але під наглядом».
Взимку Настя застудилась. Ліки не допомагали, хвороба прогресувала і вона почала кашляти кров’ю. Їй віддали документи, трохи харчів у дорогу і зворотній квиток. Рідні й досі думають, що дівчина повернулась додому через несприйняття клімату організмом.
Більша частина болючого досвіду навчання та роботи українців за кордоном – наслідки необдуманих кроків, довіри не тим людям і невиправданого ризику. Проте безгрошів’я не мотивує зупинитись і розібратись: а чи справді там буде краще? Чи дійсно у мене немає жодних можливостей тут?
Після завершення навчання у коледжі Ігор не знайшов роботу у своєму селі. Знайомий із сусіднього розповів про чоловіка, який збирав людей на заробітки у Росію. Хлопці передзвонили до нього: потрібно було працювати на будівництві у Підмосков’ї, заробіток чоловік обіцяв великий – тисячу доларів у місяць, а то й більше. Всі витрати на проживання та харчування на себе бере фірма-забудовник.
Хлопці зважились: на вокзалі чоловік взяв з них по 100 доларів за дорогу, зібрав документи і одразу купив усім квитки.
Так, у цієї історії також немає позитивного результату. Хлопець справді потрапив на будівництво. Тільки умови там були рабські: їсти давали один раз на день юшку і перлову кашу, вранці і ввечері давали тільки хліб і чай. Спочатку хлопці мали трохи своїх харчів, а згодом стали голодувати.
На роботу їх виводили по змінах на 12 годин, а якщо не встигали виконати норму, то робили до тих пір, поки не закінчували. Під час роботи наглядачі знущалися з чоловіків, б’ючи їх та обзиваючи. Дехто цього не витримував і кидався на охорону. Але від цього ставало лише гірше: побиття, цькування собаками та голодування.
Ігор працював на заливанні фундаменту. Робота була однією з найважчих і найнебезпечніших, адже глибина котловану була метрів п’ятнадцять. Хлопцям неодноразово погрожували, що вкинуть їх туди і ніхто нікого не знайде. А люди на будівництві дійсно пропадали.
Організм хлопця не витримав і під час роботи він знепритомнів. Його викинули за огорожу, залишивши тільки документи. Хлопець автостопом все ж добрався додому. А зараз лікується від набутих після заробітків хвороб.
Ігор хоче надавати масажні послуги, щоб якось заробити гроші, бо ж має для цього знання і відповідну освіту.
Важливо розуміти, чим керується молодь, вирішуючи поїхати за кордон. І що головне, перетворювати все це у цифри, аби бачити реальну картину міграційних процесів в Україні.
За дослідженнями U-Report, серед вікової категорії від 14 до 17-ти років, більша частина опитаних готова їхати на тривалий період часу за кордон на навчання. Серед старших (від 18 до 24-х років) у пріорітеті робота. Залежність спостерігається не лише від віку, але й регіону проживання: на півдні та півночі молодь частіше давала позитивну відповідь на питання про досвід роботи за кордоном. U-репортери підтвердили базову теорію Міднародної організації з міграції: ключовою метою міграції більшості українських короткострокових і довгострокових трудових мігрантів є накопичення фінансового капіталу. Часто у поєднанні з іншими важливими навичками і контактами. Проте завжди з поверенням на Батьківщину.
Ми часто чуємо, опісля розповідей про чиїсь фантастичні здобутки світового
масштабу коментар про українське походження . Українська діаспора є однією з
найбільших. І погодьтесь, дуже легко, ідучи Варшавою чи навіть Гамбургом,
почути українську мову поряд.
Та чи можемо ми характеризувати поняття міграції позитивним або негативним?
Це втеча від проблем, невміння шукати варіанти тут і зараз, зрада? Чи право бути щасливим у тому місці, яке дає для цього готові можливості? Або хтось настільки виснажений бідністю, що всі загальнонаціональні цінності разом із патріотизмом розчиняються? Бо першочерговим стає бажання, щоб було з чого зварити донці тарілку борщу. А як щодо того, що для когось кордони країн у час глобалізації справді втрачають значення? – з погляду людини на проблему кожен матиме власну відповідь.
З погляду держави: це кошти, які надсилатимуть мігранти родичам, ресурси, щоб розвинути свій бізнес? Чи витік інтелекту, який міг би здатись тут?
У будь-якому випадку, перед тим, як зважитись поїхати за кордон, треба принаймні зрозуміти, як це зробити безпечно і правильно. І не важливо, чи ми хочемо навчатись на перевіреній та авторитетній програмі, чи шукаємо роботу через жорстоку потребу вирватись із бідності.
І зрештою, а чи справді поїхати з країни – це правильне рішення? Реалізувати себе і залишитись в іншому куточку планети, який пропонує можливості – межа щасливої громадянина Світу. Створити, знайти, або вибороти можливості тут, попри усі складнощі – межа щасливого господаря Світу. Кордони мають все менше значення, народи стають більш толерантними, а цінують людину все більше за її досягнення, а не походження. Проте цілісне буде якісним лише тоді, коли складатиметься із вартісних частин. Питання позитиву чи негативу міграції втратить значення, якщо ми навчимося бути господарями на своїй землі і робити її вартою наших умінь і талантів.
