Цього разу про сучасну українську музику ми поспілкувалися з музикантами київського інді-рок гурту «5 Vymir». Жива зустріч з прихильниками їхньої творчості видалася справді атмосферною та теплою, тому Костянтин Почтар (вокал, гітара), Вадим Лазарєв (вокал, клавіші), Роман Гаркавенко (гітара) та Семен Терещенко (ударні) радо поділилися з нами цікавими історіями зі свого музичного життя.
Ваш гурт заснований ще у 2006 році, якщо я не помиляюся. І ви ще дуже молоді, однак вже понад 10 років у музиці. Що ви грали в молодому віці? Де ви шукали інструменти? Як відбувалося формування ваших музичних смаків?
Костя: Ця історія почалася дуже давно, ще коли ми були маленькими дітьми. І перші наші інструменти, які ми отримали, вони були в такому складі в нашій школі. Ми навчалися в гімназії східних мов №1, в радянські часи це була дуже привілейована школа, і там був духовий оркестр. Після нього залишилося і 20 років припадало пилом дуже багато старих інструментів – піонерські барабани, великі барабани різні, електрогітари. І перші інструменти були взяті з цієї кладовки. Ми їх самі підфарбовували. Мій тато їх припаював. Це були наші перші інструменти. І це було дуже погано. Це була бас «тоніка»; якщо ви чули про гітару «Урал», то власне перші інструменти були такої якості. Це старі радянські, на яких просто неможливо було грати. Але ситуація за 12 років змінилася дуже сильно. Тому зараз, коли люди починають, мають можливість купити дешевий, але нормальний інструмент. Ми такої можливості не мали.
Роман: Моя перша бас-гітара якраз називалася бас «Тоніка». Абсолютно дикого чорного кольору з зеленою якоюсь накладкою. Вона була з тирси. І вона важила кілограмів десять, напевно. І між струнами і грифом можна було засунути руку в принципі, і ще було б місце, напевно. Дуже, дуже вона була погана, але так вийшло, що я на ній грав буквально півроку, потім мені купили новий інструмент. Батьки повірили, що я можу грати музику. Недарма, а, може, і дарма. Я не знаю.
Семен: Мне повезло. Я моложе и не застал эти тырси и досточки и все такое. Электронные барабаны были дома, а настоящих у меня нет.
Де ви тоді виступали? От, знаєте, всі колись дивилися серіал «Ранетки» про популярну шкільну групу. Це я, жартую, звісно. Але загалом ви дуже рано сформували групу. І що потім, грали для себе?
Костя: Ми були дуже популярною шкільною групою, бо ми були єдиною шкільною групою. І насправді всі наші концерти відбувалися на якихось шкільних урочистих заходах типу дня учителя. І нещодавно я був у батьків і знайшов жорсткий диск, де купа різного архівного відео і фотографій з різних шкільних виступів, з подібного трешу. І вчора я переглянув відео, де Рома просто блиснув майстерністю конферансьє. Це був день учителя, і він сказав: «Добрий день, шановні вчителі, учні та батьки. Вас вітає гурт «5 Vymir»». І коли він це сказав, я на сцені відчував таку гордість, що я граю з таким чуваком, у якого добре підв’язаний язик. Були ще насправді, якщо ми говоримо про дуже ранню історію, ми насправді зараз дуже рідко спілкуємося про таке. Але останнім часом це наша фішка, бо в принципі немає більше в Україні груп, які можуть похвалитися такою старою історією. Ми зараз дійшли до того, що такі факти, які ми довго приховували, можуть вам здатися прикольними, тим більше після цього. Доволі популярним концертним майданчиком для 14-річних дітей був інтернат для дітей із церебральним паралічем. Він знаходився через дорогу від нашої гімназії. І діти (я не знаю, як там справи зараз) жили в не дуже хороших умовах, у них було все закрито. Думаю, що їм там було не супер-весело. Але вони були відкриті до всякого роду заходів, і ми грали їм концерти. І ці діти не могли нічого нам сказати, не мали можливості відреагувати на те, що ми робимо. Ми тоді були дітьми й про це не задумувалися. Вони постійно затуляли вуха. І власне це був дуже дивний досвід. І зараз, коли я про це згадую, то я думаю, що ми робили дуже хорошу річ. А тоді це була просто школа навпроти, куди ми приходили грати, не знаючи взагалі про те, що там відбувається.
А що саме ви грали?
Костя: Ми грали свою музику. Завжди.
Роман: Ми грали таку штуку, схожу до рок-н-ролу, і все, що базувалося на такій старій музиці 60-х. Ми в принципі тоді таку слухали. Як ви розумієте, у 2006, 2007 році особливо Інтернету не було, і ми слухали те, що було в нас на дисках. У нас були диски CD-RW, і ми переписували різне музло, передавали його, типу сьогодні я слухаю, завтра слухає Костя, і так все відбувалося. Потім нам казали, що граємо ска-панк. Ми дуже від цього ніяковіли, але потім, може, років через 5, коли я слухаю наші старі записи, вони є – і ми реально грали ска-панк. Це був такий… От шарите, як «Mad Heads XL». Тільки вони роблять це серйозно, а ми напівгнали. Точніше вони роблять це цілеспрямовано. Вони грають ска-панк, а ми якби – так виходило.
Костя: Ми думали, що ми граємо рок-н-рол.
А можете пригадати кілька рядків з Ваших перших пісень?
Костя: Я всі пам’ятаю. У нас була пісня на слова Тараса Григоровича Шевченка «Минають дні, минають ночі». Її співав Вадік, «Чого являєшся мені у сні» на слова Івана Франка і «Вічний революціонер».
Якщо зайти на сторінку «5 Vymir» у Вікіпедії, то там написано: «Їхня музика на зламі інді-рок, бріт-поп, psychedelic, і вони поєднують британські традиції звуку та україномовні тексти». Так от, для чого українській музиці британські традиції звуку?
Семен: Опредилить свій стиль как то сложно бывает иногда. Очень.
Роман: Насправді відповідь достатньо проста, тому що те, що ми слухали, воно в більшості було британською музикою всіх років, починаючи, напевно, від якогось там 55-го і закінчуючи «Arctic Monkeys». Американські групи нам не особливо заходили.
Костя: Насправді, якщо ми говоримо про рок-н-рол і про звук, на які групи… Я не знаю, як там зараз, тому що всі стилі настільки перемішалися, що дуже важко зрозуміти, звідки група: вона зі Швеції, Австрії, Америки? Мені здається, що навіть 15 років назад, коли ми цю музику відкривали, то було дуже ясно, хто звідки. Ми для себе чітко розрізняли американські та британські справи. Американські групи – це були «Green Day» – чорні сорочки, червоні краватки, нафарбовані очі. І було все інше. Ми слухали все інше.
Зараз ви себе позиціонуєте як indie-rock гурт?
Костя: Насправді вся ця прив’язка «інді» нам дуже наробила шкоди і стільки всього наламала, що ми намагаємося від цього позбутися. Ми самі не розуміємо насправді до кінця, що означає «інді-рок». Ми граємо просто собі рок, а ця прив’язка «інді» – у свій час її використовували для всіх таких груп, які грають музику з таким складом: гітара, барабани, бас і ще щось. Але для людей, які не в двіжусі музики, «інді» означає «невідомий».
Перший студійний альбом «Містолінія» у вас вийшов у 2014 році. У вас уже був 11-річний досвід гри. Це довгий період. Як ви записувати свою першу платівку? Як усе відбувалося?
Костя: Насправді це такі історії – про перший альбом, про перші треки – у нас були записи, створені задовго до альбому «Містолінія». Ми писали собі вдома, ми їх грали десь на якихось концертах, які десь колись відбувалися.
Роман: Коли ми вже назбирали трішки грошей з концертів, ми записали трек «Так тихо», і нам сподобалося. Це вперше, коли ми почули в навушниках те, що грали на репетиційних базах. І це було не гірше як мінімум, а то й краще. Наступний трек «Я і море». А потім ми зрозуміли, що чому б і ні, давайте запишемо альбом. Була така штука, що запис був поганий, коли ще був «Вконтакті». У нас там був повний порожняк у плані аудіозаписів, вони були в поганій якості. І коли ми писали комусь: «Чуваки, хочемо приїхати до вас виступити», чувак відкривав наш «Вконтакті», дивився, і одразу ставало все зрозуміло. Коли ми вже дійшли до того, що будемо писати альбом – це у нас було перше завдання для того, щоб у нас було більше концертів. Для того, щоб про нас дізналися, щоб про нас написали. Тобто це був саме такий крок – для популяризації.
Костя: Але варто ще додати, що ці перші записи були зроблені на такі дешеві мікрофони на комп’ютер через mini-jeck. Такий мікрофон мінімум 20 гривень коштував, який продавався в переходах. Тому про «5 Vymir» до виходу альбому «Містолінія» не коректно говорити, як про професійну групу. Бо все почалося з 2014 року. З виходу цього альбому. І насправді я думав кілька днів тому про те, що коли ми випускали альбом «Містолінія»… Є список медіа, куди ти відправляєш прес-реліз, які займається тим, що розповсюджують твої новини, вони щось шукають, є якісь радіостанції. А кілька років назад, уявляєте, тоді ще не було радіо «Аристократи», куди можна було б прийти, і ти знаєш, що це точно там якийсь ресурс, де тебе почує твоя цільова аудиторія. За три роки змінилося стільки… От зараз ми скаржимося, що музикантам і досі важко, але в порівнянні з тим, що було чотири роки тому, то це небо і земля.
Роман: Зараз 15-річні чуваки набагато розвинутіші, ніж ми. Тому що накидав біточок, начитав текстовки – і все. І ти вже можеш щось робити, можеш їхати з канцами і все таке. Але цей наш період – максимально загублений. І саме тому це дуже довго відбувалося. Або ти в тєліку, або ти ніде. Тому ми були ніде. Інтернет тільки починав ставати масовим явищем.
А як ви просували свій перший альбом?
Костя: Ми тобі працювали з менеджером. Зараз ми самотужки намагаємося просувати другий альбом.
Ви лише нещодавно виклали свій перший альбом в YouTube. Раніше в цьому не було потреби?
Костя: Він був у «Вконтакті». До «Вконтакті» хіба багато людей слухало музику в You Tube? Давайте будемо чесними – всі слухали у «Вконтакті». Потім його закрили. Soundcloud не дуже зручний у користуванні. Це все є на Apple Music на Google Play. Тепер всі слухають музику там. Нещодавно, коли ми їздили з гастролями на Донбас, ми робили зустрічі з людьми і запитували у них, де вони слухають музику. І як результат, більшість все ж слухає у «Вконтакті» і трохи в You Tube. І тоді ми вирішили, що не у всіх є можливість слухати музику у «Вконтакті», тому закинули альбом на You Tube.
Зараз, напевно, не дуже приємна для вас тема - співпраця з вашим колишнім менеджером. Насправді дивно, тому що зазвичай гурти намагаються триматися якогось менеджера, який виконував би замість них адміністративну роботу та намагався більше просунути контент. А ви, навпаки, відмовилися від менеджера та зараз працюєте самі. Чому так відбулося?
Костя: Ми просто на даний момент не можемо знайти людину, ми в пошуках. Поки що цієї людини немає. Ми не відмовилися від менеджера. Питання в тому що, якщо немає людини, якій ти довіряєш на 100%, і яка являється на 100% професіоналом своєї справи і знає, як це робити краще, ніж ти, то ти мусиш робити це сам. Коли така людина знайдеться, ми будемо з нею працювати. Ми відкриті і продовжуємо шукати. Це тупо писати на Facebook, що група «5 Vymir» шукає менеджера. Ти там отримаєш багато пропозицій, з яких не буде користі. І власне така от історія.
Як відбувалося просування Вашого першого альбому? Ви намагалися подати на радіостанцію в ротацію самотужки? Як взагалі сприймають радіостанції молоді гурти, які тільки видали перший альбом, яких мало хто знає, які прийшли на радіостанцію і подали свої пісні? Робили Ви таке насправді, чи чекали поки Вас знайдуть, навіть через той самий «Вконтакті» ?
Рома: Насправді ситуація не сильно змінилась, але якщо в тебе немає знайомого на радіо чи в інтернет-ресурсі, то всі тебе ігнорять. Але ми вже типу набрали оборот, тому з нами простіше працювати, оскільки менеджери тих самих радіостанцій чули про нас, ми маємо власну базу контактів, тому набагато простіше було з другим альбомом, аніж з першим. Це були такі неймовірні потуги
Костя: Ми не знали просто, як це робиться. І фішка в тому, що зараз у 2017 році пісні із «Містолінії» тільки потрапили в ротацію на радіо та грають по телебаченню. Був один телеканал «А-One», який завжди нас підтримував і крутив наші кліпи. Це був єдиний ресурс на той час, який був відкритий для нас. Зараз я насправді не знаю. Ну от ми з Ромою говорили про це не так давно, про те, що зараз ти, наприклад, група, яку ніхто не знає, ти, наприклад, можеш відіслати свій трек в «Утрєннюю Порку» на «Радіо Аристократи», і там багато людей які є такою в принципі цільовою аудиторією для тієї музики, яку граємо ми всі. Так сталось із багатьма групами, які отримали там свій перший поштовх: «Latexfauna», «Blooms Corda». Саме там про них почули вперше. І це дуже прикольно, що є така платформа зараз. От взагалі в мене є багато друзів, молоді гурти, які тільки починають. Вони так само говорять, що їм ніхто не відповідає на їхні прес-релізи, так само ніхто не пише. От тому, можливо, нам здається, що нам легше, про нас пишуть, ми не рахуємо себе групою, яка обділена увагою журналістів. В нас з цим більш-менш окей.
У вас ще був досвід виступу з симфонічним оркестром. Дуже мені цікаво, як ви взагалі налагоджували з ними співпрацю? Чому Ви так вирішили? Це ж було до виходу вашого альбому?
Костя: Тюнер, камертон – і налагоджена співпраця гарантована була.
А як ви шукали, з ким саме Ви будете виступати?
Костя: Давайте так, це не був симфонічний оркестр, це був струнний квінтет, там усього 5 учасниць.
Рома: (сміється) прекрасних учасниць. Я не пам’ятаю, яка саме була ідея, хотілося просто зробити інакше, і звідкись до нас прийшла ідея зробити це зі струнним квінтетом. Насправді один з прикладів – це був концерт «Океан Ельзи» «Тихий Океан», який був дуже прикольний. І ми вирішили не те, щоб повторити, але зробити щось такого плану. Усі великі рок гурти досить часто використовують цю фішку, і ми хотіли, як перший інді –гурт спробувати з квінтетом. Але зараз це вже стало мейнстрімом, я вам скажу так, по секрету. От і власне в 2014 році я мав чудовий досвід – познайомився з чуваком з Киргизстану, якого звали Аскат, який врешті нам і написав аранжування для всіх пісень. Ну власне це відбувалося не так, як відбувається зараз: приходить композитор, переписує партії гітари, клавіш і басу і все міняє. А чувак просто, оскільки він живе в Киргизстані, не міг просто приїхати, і власне він просто з усіх наших записів, що були зверху, дописав партії для скрипок, альту , контрабасу і віолончелі.
Костя: Не міняючи наші гітарні та басові партії, що максимально складно, у нього не було можливості змінити аранжування. Зовсім не пальцем дєланий чувак це робив. Це історія, про гори, захоплена….
Рома: Взагалі він супер-фан «Sting». Дивно, чувак з Киргизстану (я ніколи не зустрічав людей з Киргизстану, це був перший) і він грав і грає досі на традиційній киргизькій гітарі, яка називається «камус». Йому було, може, років 15, він пішов від батьків і поїхав в гори, тому він вирішив, що на цьому інструменті ти або граєш віртуозно або не граєш взагалі. От і він жив разом з вчителем своїм протягом якогось часу, може, 3-4 роки, в горах, далеко від міста, і вчився грати на цьому інструменті. Коли він навчився грати на ньому, то сказав: «Ну ок, я навчився грати, але все одно так круто, як мій вчитель, я не буду грати, тому я не буду грати взагалі». При цьому чувак пише різні музичні твори для берлінської опери та театрів. Чувак дуже прикольний. Він якось так згодився. При чому так якось смішно вийшло, що спочатку я йому написав типу: «чувак, нам треба така штука» і питав, скільки це буде коштувати. І він такий: «я думаю, ну, взагалі, мій стандартний прайс буде коштувати 2000 ₴ за трек. Ну, для вас можу зробити за половину… ну, половина – то багато, десь за 500₴ можу зробити вам трек». Ну я такий: «Ага, да, круто!» (сміється). Потім він сказав, що це жарт, і що зробить нам все безкоштовно.За тиждень він буквально написав нам усі партії та скинув у Facebook, а сам він їздить по світу зі своєю оперою. От такий чувачок, зробив нам все красіво.
Костя: Розумієте, скільки у нас, окрім цієї, є подібних історій! Взяти хоча б цю, в якій в нас є стимул довести справу до кінця, щоб зіграти ще один концерт зі струнним квінтетом, тільки вже десь у великому місці, і цю історію розповісти людям.
До речі, є записи того концерту?
Костя: Насправді в нас є така невелика філософія: ми не повторюємось. І для нас те, що ми зробили тоді, воно, звичайно, було дуже прикольно, і було так дуже, мені здається, нахабно. Група, про яку по суті не знав ніхто, взяти і робити концерт в «Sentrum». Але, можливо, що просто то було трошечки не на часі. І це не та історія, до якої не можна повернути. Ми обов’язково до цього повернемось пізніше. Ми зробимо хороший концерт, хороший запис і, можливо, навіть студійний. Усе це є, просто воно чекає свого часу. Раніше у нас було багато ідей, які ми вважали, що маємо втілити прямо зараз, в цю ж секунду. Зараз ми їх просто відкладаємо, бо дуже важливо, коли ти це робиш, а не просто робити для галочки. Тому це буде. Пісня «Мало слів» – це єдиний трек, який записаний. Це синглова версія. Ви можете знайти в інтернет-магазинах. «Мало слів», коли введете, там є альбомна версія та версія зі струнними.
Зйомки кліпів, у Вас їх чотири?
Костя: Ем, просто кліпи це така річ.. Зараз ми закінчили знімати п’ятий. Сьогодні ми отримали файлик , який я вам показував, – це кліп на наступний сингл на пісню «Ламай» із альбому «Нові імена», і режисер кліпу – Андрій Бояр. Багато людей, які присутні тут (їх, можливо, не багато, але є), ті, хто був присутній при зустрічі з нашою вуличною командою, вони чули спіч Андрія Бояра з приводу цього кліпу.
А ви, до речі, всі кліпи знімаєте з його допомогою, чи тільки один? А попередні кліпи, до речі, у вас відрізняються практично від інших гуртів, чіпляють. У вас там якась або специфічна історія, або якісь окремі моменти, які запам’ятовуються. Але я зроблю ремарочку, просто, навіть зважаючи на ті музичні канали, які в нас зараз – фактично «М2», який намагається транслювати українські гурти – і мені чомусь здається, що оце, так би мовити, для них «не формат», тому що вони беруть більш веселу музику. А у вас такі меланхолійні треки. І ви, мабуть, не робили ті кліпи з такою метою, щоб потрапити наприклад на «М2».
Костя: На «М2» вже півроку, як грає пісня «Нові імена», і вони нам час від часу присилають емейли про те, що ми маємо принести їм договір про передачу прав. Така річ, що її треба відсилати поштою. Надсилаємо, а воно не доходить. Кліп «Нові імена» в доволі активній ротації, принаймні перші три місяці на каналі «М2» був. Так само на каналі «А-One» ( і це був наш такий перший досвід). Це перший кліп, який так активно взяли. Це прикольно, коли тобі пишуть люди з Тернополя, і кажуть: «Я типу сиджу, хаваю «Пузатці», і тут грає ваш кліп». Тому цей кліп є в ротації на каналі «М2», і ми їм дуже вдячні за це. Це було дуже швидко, вони взяли його в день виходу.
А попередні кліпи ви намагалися до них донести чи?
Костя: Ні, ну тоді ще попередні кліпи… Це ще було до змін формату. Попередні кліпи були на першому альтернативному – «A-One». Там їх дивилися мої батьки, бо вони знали, що кліп є, і коли не було шо дивитись, вони включали «A-One», і там час від часу грав кліп «Так тихо». Фішка кліпів «5 Vymir» – спочатку це було випадково, а потім вже стало такою фішкою – це там, де чувак бігає по місту. Якщо ви бачите кліп, де чувак бігає по місту, навіть якщо ви не знаєте пісні, це – «5 Vymir».
Переглянути інтерв'ю ви можете за посиланням: https://youtu.be/PNmquWN-u1s
З гуртом «5 Vymir» спілкувалася Іванна Шкромида
